Є такі думки, які набиваються купкою в голові, вже майже визрівши до якоїсь ідеї. Майже… Але ти, за нейменням часу, потрібного стану душевного чи матеріального, змушена їх знищити або ж вони вмирають самі по собі. Така їх доля – померти ненародженими. А вони могли б визріти в нову теорію, в нове твердження чи сумнів… в нове!
Та думко-ідея приречена. Бо в неї немає змоги народитись. Їй немає виходу. Вона злякалась бути непочутою, незрозумілою, непотрібною, незатребуваною. І ти думаєш - а чи варто взагалі напружуватись, аби її як слід виліпити. Чи може легше її позбутися, викинути без, як кажуть люде, «мук творчости»?
Отак й блукають ненароджені думко-ідеї. Буває, правда, що стукають знову до голови, але вже знесилені, слабкі. Без поживного ґрунту їм важко мужніти, зростати, боротися за життя, за шанс бути народженими...
А якби дати їм другий шанс? А якби винайти можливість ті всі ненароджені думко-ідеї обмізкувати наново? А якби всі вони народжувались? Чи був би тоді світ навколо нас таким, як зараз? Ви тільки задумайтесь, скільки думко-ідей гинуть щомиті, скільки недоношених винаходів, теорем блукають лабіринтами світу ідейного? А ми товчемося в минулому, в світі матеріального. Криза нових ідей та пропозицій вже багато десятиліть стукає в двері сучасній цивілізації. Можливо, настануть таки часи, коли люди почнуть виходжувати свої думко-ідеї і дадуть їм вихід…
Надія Вірна
Немає коментарів:
Дописати коментар