Нотатки мандрівниці

Після кількагодинного очікування-обнюхування на Рава-Руській митниці ми в’їхали до Польщі. Чисті, освітлені та, що незвично, рівні дороги несли автобус “Львів-Варшава” до столиці Речі Посполитої. Обабіч красувалися заквітчані польські садиби. Була 6 година ранку. Варшава прокидалась...

Переводжу годинник на годину назад, купую квиток на проїзд у міському транспорті на 7 днів за 32 злотих (64 гривні), випиваю філіжанку кави за 6 злотих (12 гривень) і прямую відкривати для себе Варшаву. Місто кос-тьолів, парків, садів та пам’ятників. Місто, котре на 85% було зруйноване німцями в роки Другої світової війни і старанно відбудоване за старовинними фотокартками та кресленнями. Місто, де почиває серце Шопена, де щонеділі під відкритим небом в королівському парку Лазенки безкоштовно для всіх бажаючих звучать його безсмертні твори у виконанні відомих піаністів. “Пшепрашам”, тобто “вибачте”, чути з усіх боків. Місто, де в кожному дворику є капличка Діві Марії і щоранку, йдучи на роботу, поляки просять її благословення. Місто, де мешканці люблять і шанують свою історію, традиції та країну. Місто, де миють вулиці з милом, де на кожному кроці стоять біотуалети. Місто, де муніципалітети змагаються між собою за те, хто краще піклується про свої громади.
Там поліцаї викликають не острах, а відчуття захищеності. Зокрема у мене, людини, котра має законні підстави перебування та візу. Зрозуміло, що у тих, хто там перебуває нелеґально, відчуття однозначно інші. Однак зараз все більше і більше українців вибирають леґальні шляхи в’їзду та роботи в Польщі (навіть під консульствами вишиковуються поляки-працедавці, котрі зацікавлені в українських робітниках).
І все-таки я впевнена, що красивішого міста, ніж Чернівці, немає. А милішої країни, ніж Україна, й бути не може. Бо тут живу, тут народилась. Адже все добре, що є там, може бути і у нас, коли ми станемо насправді европейськими, коли почнемо вимагати у чиновників, а не просити, коли ми викорінимо з себе раба і станемо господарями не тільки власного життя, але й своєї країни. І дико мені було чути від львівських заробітчанок у Варшаві, наскільки Україна погана, а Польща хороша і те, що повертатися на Батьківщину не збираються. Однак хто, як не ми, українці, має почати таки відбудовувати нашу державу?