Чи знаєте ви, яка на вигляд та як звучить Совість? Я знаю. Я її бачила…
Вона, як завжди, стояла під стінами одного з дорогих магазинів Панської вулиці. Байдуже, що надворі лютував мороз. Обпершись на ціпок та з пластиковою коробкою з-під дешевого спреду в руці, зодягнута в лахміття, старенька сивочола жіночка просила грошей. Й співала свою пісню. Пісню-крик, пісню-благання. І чути ту пісню на сотню метрів. Вона однаково долала відстань, шум транспорту, недовіру та байдужість. Вчувши її, по спині, супроти волі, пробігли табуном мурашки.
Проходячи повз стареньку, намагаюсь вслухатись, зрозуміти слова, однак не можу. Розум не чує слів. Їх чує, вірніше відчуває серце. Пісенний потік, наче джерельна водиця, розливається вулицею, стікає по наспіх вкладеній та вже розбитій бруківці, обмиваючи підбори панства, що поважно походжає повз стареньку. Воно не помічає й не чує її. Надто заклопотане, надто поспішає жити, розкошувати. Та пісня не для їхніх вух. Їм миліш за будь-яку пісню шелест купюр, дзвін монет…
Боюсь спитати стареньку, чому тут стоїть, чому просить. Бо відповіді знаю наперед. Не хочу, аби моя піснярка враз перетворилась на звичайну людину, котрій потрібно їсти, пити. Вона для мене щось більше. Бо коли співає, то ніби піднімається над оцим всім – буденним та дріб’язковим. І раз вчувши її голос, забути його вже неможливо. Він як докір, як совість, западає глибоко в душу й ні на крок не відступає. Потрібно лишень навчитись її помічати та чути...
P.S. Старенька дійсно досить часто стоїть на вулиці Кобилянській й співає.
Немає коментарів:
Дописати коментар