Цуценятко надривно скавчало та роздирало маленькими кігітками ледь не до кістки свою тоненьку, ще не згрубілу од житейських перипетій, шкіру. Воно з усією силою намагалося позбавитися від отих надокучливих кровопивць, що не давали ні хвилини спокою: кусали, стрибали, плодились.
Здавалось, чим більше цуценя намагалося вичесати бліх, тим більше їх ставало. Тим сильніше вони всмоктувались в шкіру і досхочу напивались цуценячої крові. А воно, біднятко, потихенько хиріло, обливаючись слізьми та кровію.
А блохи тріумфували – вони захопили не тільки тіло цуценяти, але й думки. Бо ж, малече, про те тільки й думало, аби позбутися цих паразитів. Блохи нагло повзли на очі, навіть до рота намагались застрибнути. Здавалось, що вони скрізь. Тільки кігті були вільні. Ними й цуценятко вичісувало з шерсті мерзоту. Та все марно…
І бігало собача, терлось до інших собак, просячи зарадити біді. Та вони лишень сахались од загризеного маляти. Дехто навіть скалився, гарчав та кусав. Тоді цуценяткові ставало ще більше болісно, ще більше тужно. Йому ніхто не хотів допомогти. І він змирився, перестав боротися з несамовитими кровопивцями.
Та одного разу надибало змучене цуценятко старого пса. І той оповів малюкові, що блохи – безмозгі істотки, котрим байдуже до тіла, з котрого вони п’ють кров. Їм аби лиш досхочу впитись та пострибати. Але є така речовина – дустом називається. Її зарази бояться як вогню. Ото треба лиш скупатися в дусті – і заживеш по-новому. Та лишень де того дусту шукати, пес не сказав. Повідав лишень, що як загризуть до передостанньої краплі, то інстинкт самозбереження сам приведе до діжки з дустом…
Немає коментарів:
Дописати коментар