Культура та історія – це серце і душа народу. І коли починають казати, що треба припинити нарікати на мовну, культурну та духовну кризи в Україні, стає моторошно. Бачте, подорожчав хліб, цукор, комунальні платежі тощо, яке нам діло до того, якою мовою ми спілкуємось, головне, аби шлунки та кишені було чим наповнити.
А саме такого відношення до національної духовності прагнули колонізатори у своїх колоніях, пани у своїх рабів, політики у електорату. А тому й дресирують нас, пересічних українців, різними там кризами, кидають нас на межу бідності та жебрацтва, аби тільки ми не задумались над духовністю, яка вже ледь жевріє в наших душах. Лишень в страшному сні нашим політикам ввижається національно свідомий, політично та правово обізнаний виборець.
В такому напівжебрацькому напіврабському, напівмовному та напівкультурному дусі живемо, виховуємо дітей. В таку напів- або недонацію перетворюємося. Цураємося свого, не знаємо і не вивчаємо чужого. Спілкуємося напівукраїнською та/або напівро- сійською…
Блукаючи коридорами центральних корпусів Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, окрім суржику, російської та молдовської (румунської) мов я нічого не почула. А в центральних корпусах навчають майбутніх українських філологів, лінгвістів та філософів. Суцільні «зачєм», «ващє», «па чьом»... І чим більше слухаєш тих розмов, більше розумієш, що ані української, ані російської студенти, та й подекуди викладачі, не знають. І то все – зберігачі та поширювачі духовності. В кінці кінців, так мало би бути.
Ось так, своєю лінню та небажанням вивчати «дєржавну» мову ми перетворюємо українську мову на суржик, те саме відбувається й з російською. Адже ту мову, якою спілкуються російськомовні буковинці, складно назвати російською, то, скорше, якийсь гібрид. Однак цей гібрид широкого вжитку, легко сприймається і не викликає несприйняття, як українська мова. Невже те саме очікує на історію та культуру? Невже те саме очікує на націю?..
Немає коментарів:
Дописати коментар